Душа усього нашого народу.

Не знати пісні українській забуття,

Не буде українцям переводу.  

Для українців пісня-як вода-

Без неї ми, мабуть, не проживемо,

Бо споконвіку край наш весь співа,

бо нашу пісню крізь століття ми несемо.  

Для нас пісні-як сонця промінці,

Що відкривають нам наш кожен день.

Як щебетання соловейка в нас пісні!

Любім завжди так наших ми пісень

своїми співами він зустріча світанок.

Старого дуба долина зітхання.

І шепче листя на деревах: "Ранок" .

І прокидається навколо усе вмить:

фіалки заспані труть оченята,

ясен пробуджений тужно шумить,

і прокидаються маленькі солов’ята.

О, глянь, кущик малини ворухнувся,

Стурбовано вовтузиться хтось в листі.

А в ньому зайчик спав. Проснувся

і спантеличено: „В малиновім намисті?"

І часто дрібний дощик шелестить…

Вже осінь. Скільки літу бути?

І лист барвистий з дерева летить…

Напевне, падав дощик кольоровий,

Бо хто ж тоді розфарбував  все  навкруги?

Чому ж тоді лист жовтий і червоний

На землю  плавно падає згори?

Паде листочок клена чи калини-

І хай навколо зачека весь світ…

Бо вітер, як та матінка дитину,

Кладе листок в колиску у траві.

А ця трава–тепленька, мов перина,

Шовкова, різнобарвна, як килим.

І спати йде туди один листок-дитина,

А інший планерує вже за ним.

Аж з-за хмаринки сонце вибігає

І з неба– глип, весело, навкруги.

Поганої пори  в році немає,

Бо кожна з них чудова. Ти диви!

із-за поля,  із-за гаю,

все вперед біжить-спішить,

не спиняється й на мить.

Озирається тривожно–

зупинитись-бо  не можна.

Навіть Хмарку, як здибає,

вмить навколо оббігає:

треба ж людям-бо світити,

а не Хмарці догодити.

Треба ж Грозу не пустити

на запашні людські жита,

людей треба добре гріти,

як малят треба леліти.

Отож Сонце поспішає

і людей обігріває.

Треба встигнути за день

всіх-усіх зігріть людей.

Тож не дивно що надвечір

Сонце мокре з ніг по плечі.

І усю оцю водичку

вмить скидає на травичку,

щоб вона  собі умилась

і ніколи не журилась!

Й веселе птаство повертається додому,

на своїх крилах ніжність і тепло несе

й співає всім, щоб радувались тому.

Радіють всі–дерева, трави, квіти–

що вже прокинулись зі сну.

Весняний вітер хита деревам віти…

Вітає дуб з пробудженням весну…

Усіх віта промінчиками сонце…

І соловейка чути щебетання ,

Вже загляда цвіт вишні у віконце.

Із лісу чути вже зозуль кування.

Поглянь, як гарно стало навкруги-

Пташки співають про прекрасне почуття.

А ти живи!  Дивися і твори!

І не кажи що мало бачив за життя!

Текла, тече й тектиме ще тоді,

коли на світі нас уже не стане,

і зміниться багато на Землі.

Минають дні, минають пори року,

Вмирають звірі, люди, цілі села,

З"являються нові-такі, що аж нівроку…

А річечка біжить собі весело.

Шумить, дзюркоче–як саме життя.

І тут бурлить, там–шепче під вербою.

І плине,  немов час–без вороття.

І довго тішитиме нас з тобою!

віє вітерець ласкавий,

хмаронька по небу пропливає-

літо настає, весна минає.

Пернаті друзі літають,

Танцюють, радіють, співають.

Уквітчані луки й поля.

Радіє й сміється земля!

Любе літечко прийшло!

Тепло й радість принесло!

А найщасливіші-діти:

Канікули– як   не радіти!

чи прийде уже весна  теплая-тепленька,

чи розбудить тихий ліс зі сну зимового,

а чи додасть ще зима  холоду нового.

От і каже Морозець:  „Зима, звісно, прийде!"

Ну а мудрий Дуб своє: "Бач, весна надійде!"

Із впертого Морозця  вже аж вода ллється,

Ну а Дуб, ти собі  знай,  бруньками сміється!

Так,  летить уже весна і  до нас крилата ,

А за нею розквітає   квіточок багато!

І  незалежно – радісна вона , а чи сумує,

сміється,  плаче,  чи співа–

вона  існує,  і  вона  жива.

А звідки взялася–ніхто не знає,

і не один вже відповідь шукає.

Говорять: мавпою блукала,

вогонь з каміння добувала.

Ще й інше є припущення в землян:

прибула  зграйка  інопланетян,

людину скинули з „тарілки"– обживайся,

весела  будь  і  посміхайся.

Тим часом і забули, що людину

створив Господь на шосту днину.

Для чого ж марно часу витрачати,

Для чого знайдене уже шукати?

де все живе -кущі, і трави, й квіти,

де вільний звіра крик і птахи вільної політ,

де вітер колиха  дерев зелені  віти.

Тут все живе і Божим є творінням.

І Бог створив тут кожен камінець.

Тож,  хоч великим є Його терпіння,

Любім усе те, що створив Отець.

Нам ж не під силу досконале щось творити,

Давайте хоч не будем нищить те,

що Бог створив– не нам судити,

чи має жити кущик цей , звірятко це.